Контакти

КОНТАКТИ

(098) 435-53-10,

agape.kyiv@gmail.com

 

Валентина Вздульська “Візьми мене за руку”

Ілюстрація Світлани Балух

Валентина Вздульська

Візьми мене за руку

(з книжки “На Великдень”, Братське, 2013)

Починався новий день, хоча днем це було важко назвати. Низьке небо купчилося суцільною непробивною завісою. На обрії то світлішало, то знову темніло. Дув пронизливий вітер. Скелі довкруг раз по раз стогнали. Десь на віддалі торохнуло, аж здригнулася земля.

Рун вибіг надвір.

— Куди ти? — покликав його Табар. — Ти ж знаєш, що коли гримить, не можна.

— Я на хвильку. До вітру! — гукнув Рун, і тільки його й бачили.

— Мені теж треба, — пробурмотіла Ата й вибігла слідом із печери.

— Обережно там! — Табар уже відвернувся й почав перекладати їхні скупі припаси на сухіше місце. Але від вологи було важко вберегтися.

Ата роззирнулася. Ліворуч на овиді шугали блискавки. Сьогодні вони були більші, ніж учора й позавчора. Набагато більші. Ата здригнулася й обхопила себе за плечі від холоду. Рун побіг праворуч і зайшов за “бабу”. Це була крутобока скеля, що добре ховала від чужого ока. Ата розвернулася й побігла у протилежний бік. До блискавок.

Кроків за двісті від їхньої печери стояв “палець”. Він приріс одним боком до більших і менших каменів, що оточували півколом невелике мертве болітце. Ата сперлася на нього спиною, відсапуючись. І перевіривши, чи ніхто не йде слідом, тремтячими пальцями почала розмотувати руку.

Вона заплющила очі, набираючись сміливості, вдихнула повні груди повітря і лише тоді подивилася.

Сльози покотилися самі собою, беззвучно скрапуючи на сіре каміння під ногами. Ата затулила долонею рот, аби не скрикнути.

Спершу їй здалося, що це звичайне подразнення. З’їла щось не те чи стерла, не завваживши, об камінь. Ата замотала руку в ганчір’я, сказавши Рунові й Табару, що порізалася. Вони глянули на неї трохи дивно, але змовчали. Замотані руки чи ноги у Краю скель щонайменше викликали підозру.

Тепер рука була не просто червоною. Від кисті до ліктя тягнулася сіра гранітна смужка. Тверда, як земля в неї під ногами. Ата все ж заразилася. Вона почала перетворюватися на…

— А-т-о-о-о! — зітхнуло ледь чутно. — Ти-и-и?

Ата сіпнулася й швидко почала намотувати ганчірку назад.

— А-т-о-о-о! — застогнало розпачливіше.

Утерши правицею сльози, дівчинка хутко розвернулася.

— Так, таточку, я тут!

«Палець» гримнув, здригнувся, зронив кілька камінців і гуркнув:

— Це д-о-о-бре!

Ата чекала. Останніми днями тато витрачав дедалі більше зусиль, щоб зронити бодай два слова. Він уже не міг ворушитися, лишень гуркотів бухкав час до часу. Але більше просто незрушно спав.

Ата боялася, що одного дня він так і не прокинеться, ставши скелею назавжди.

— А де… твої… брати? — прошелестіла скеля.

— Там, у печері, таточку. Ховаються від грози. Сьогодні вона гірша, ніж звичайно.

Минуло ще кілька беззвучних хвилин, і Ата подумала, що тато знову заснув. Але він раптом заговорив швидко, як не було вже давно.

— Я теж… відчуваю. Щось дивне. Щось у самому нутрі. Це таке… наче…сонце… схо-о-о-дить. Ти пам’ятаєш… сонце…  доню?

Ата похитала головою. Вона не пам’ятала.

— Со-о-о-нце… — протягнула скеля. — Тепле, добре, прекрасне…

Блискавки на обрії божеволіли. Одна шугнула в землю, розколюючи величезний камінь. Набагато ближче, ніж завжди. Аті стало страшно.

— А що… в тебе… з рукою, Ато?

Дівчинка різко повернулася.

— Нічого, таточку. Порізалася об камінь. Вже загоюється. Не хвилюйся, — заторохтіла вона. — Я вже піду, тату. Відпочивай, добре?

— Та-а-к, відпочива-а-ти, — протягнула скеля.

Ата бігла до печери.

Грім позаду наростав, земля почала здригатися.

— Де Рун? — Табар біг їй назустріч, намагаючись перекричати гуркіт. — Він досі не повернувся! Ти бачила, куди він пішов?!

В очах старшого брата не було звичного гніву через їхній непослух. У них стояв страх. Ата схопила його за руку й кинулася до «баби». Холодна злива накинулася на них, застилаючи очі, пробираючи до кісток. Блискавки розпинали небо просто над головою. Брат із сестрою забігли за «бабу», вигукуючи: “Рун! Руне!”. Руна ніде не було.

Тепер уже Табар тягнув її за руку. За ліву, ту саму руку. Ата чіплялася об каміння, боляче збиваючи пальці.

— Табаре, зачекай! — у гуркоті вона не чула власного голосу.

Брат довів її аж до кам’яної розпадини. Ата боялася цього місця понад усе на світі. Тут скрізь бовваніли “пальці” й “баби”, нездвиженні, як гори навкруг. Лише інколи, серед ночі, було чути, як вони стогнуть на вітрі. Ата не витирала сльози, однак її розпухле обличчя заливав дощ.

— Рун?! — Табар вкляк, немов і сам закам’янів. Ата безсило сповзла на землю.

Торохнуло. Труснуло. З гір покотилися камені. Табар відтягнув Ату під найближчу “бабу” й затулив своїм тілом. Небо спалахнуло, вибіливши на мить скелі. Величезна блискавка вималювала в небі хрест, влучила просто в мертве болото, і раптом все стихло.

— Ато! Ато! Чуєш? Ато! — хтось торсав її за плече.

Дівчинка розплющила очі.

Над нею стояв Рун.

— Ато, вставай!

— Де ти був? — вона кинулася братові на шию.

— Ходімо, Ато! Табар он-де попереду. Наздоженімо його! Давай мені руку! Хутчіш!

З братом було щось не так.

Він мав таке ж обличчя, так само розмовляв, але щось змінилося. Ата накульгувала за ним, не розуміючи.

— Куди ми йдемо, Руне?

Рун  наддав ходи.

— Не відставай, Ато! Ну ж бо!

— Руне, скажи мені! Руне, чому так тихо?

Рун повернувся до неї, і Ата нарешті зрозуміла, що з ним не так: її брат усміхався.

— Ворота впали, — прошепотів він.

Ата кліпнула.

— Це правда, Ато. Ворота — впали! Ти бачила ту блискавку? Вони просто розкололися!

У його голосі чулося щось особливе. І ця усмішка… Ата ніколи не бачила брата таким.

— Але ж ворота… незрушні! — Ата стояла ошелешена.

— Але вони впали, сестро! Це зробив Чоловік.

— Чоловік?!

— Він там, на горі! Він говорить до інших. До дітей. І до скель, Ато. Він говорить зі скелями! І уяви — вони Його чують! Це щось… ти не уявляєш! Він — не камінь. Щойно прибув. У нього руки й ноги в крові, і бік, але він немов… світиться! Ходімо, ми відстали від Табара. Він, напевно, вже там! Я хочу почути цього Чоловіка.

Рун, не озираючись на сестру, побіг уперед. Ата зробила кілька непевних кроків. Було незвично тихо. Це її нервувало. Вітер стих, і скелі не гримотіли й не стогнали більше. Важка завіса над головою немов стала вищою і світлішою. Коїлося щось дивне.

Обігнувши кілька скель, Ата вийшла до кам’яної долини. Це місце вона пам’ятала ще з тих часів, як вони сюди прибули. Тато тоді ще був татом, а не “пальцем”.

На протилежному боці щось діялося. Скелі — ого, скільки їх! — купчилися під горою. І що?.. Вони — рухалися! “Пальці” й “баби” сунули звідусіль, півколом обступаючи вершину. А на горі… Це був не білий зблиск… На горі стояв Чоловік.

— Пропустіть, вибачте, дозвольте пройти… — Ата штовхалася, і її мимоволі штовхали, сунучи до гори. Але ніхто не сердився, не гримотів і не бурчав. Усі слухали.

Поруч у «баби» — стривайте, та це ж не «баба», а тітка Наїм, он у неї який довгий ніс! — просто на Атиних очах зі спини відпав камінь, другий. Тітка випросталася і, щасливо зітхнувши, оглядала свої руки.

Чоловік говорив.

Ліворуч заторохтіли камінці, і просто на очах дівчинки з кам’яної оболонки “вилупився” якийсь юнак. Він моргнув і, помітивши Атин погляд, заусміхався.

Чоловік говорив.

Ата крутнулася, озираючи кам’яних сусідів – один за одним вони струшували з себе сірий порох, розгиналися, випростували свої руки, хапалися за обличчя і починали хто плакати, хто сміятися.

Чоловік говорив.

Рун і Табар були вже під горою. Там зібралося багато дітей. Хтось із них став на коліна. І слідом за ним, один за одним, на коліна почала опускатися вся долина. Чувся плач, тут і там лунало “Осанна!”. Ата зітхнула, сьорбнула носом і вдруге за день сповзла на землю. Цього не може бути!

Гарячково зірвавши шмату, вона витріщилася на ліву руку. Це була звичайна рука. Не червона, не сіра, не тверда. Звичайна людська рука.

Ата затулила собі рота, щоб не скрикнути. Сльози покотилися з очей.

В голові стрельнуло: “Тато!”

Ата звелась на тремтячі ноги й поволі пошкандибала назад. Швидше, швидше, пересилюючи біль, вона вже бігла до мертвого болота, спотикаючись об камені, падаючи й знову підводячись.

«Палець» стояв на місці. Такий, як і був. Довгий, тонкий, ледь згорблений, нерухомий.

— Тату!

Кроки сповільнилися, в очах бриніли сльози, серце шалено калатало.

— Тату!…

«Палець» мовчав.

— Таточку… — ледь чутно прошелестіла Ата й сіла на землю під “пальцем”. — Вони всі ворушаться, тату. Знову стають людьми. Чому ж ти?..Тобі теж треба почути цього Чоловіка!

«Палець» не ворушився.

— Якби ти тільки чув, що Він говорить, тату! Про волю, про любов і про чарівний сад, де всі ми будемо жити… Невже не чуєш, тату! — Ата здійняла крик. — Чи ти зовсім кам’яний бовдур?! Відповідай! Не чуєш? Невже ти перетворився на скелю назавжди?!

Ледь чутно камінь охнув.

— Тату?! — дівчинка затамувала дух.

— Чо…Чоло..вік? — протягла скеля.

— Тату! — вискнула Ата й підхопилася.

— Не розумію… — гула скеля.

— Ворота впали, тату!

— Гм, гуррр, ворота?

— Татоньку, якби ж і ти почув Його! Ти б знову став людиною, тату! Ти маєш почути. Треба дістатися до долини.

— Ато… — протягнула скеля, — це неможливо.

— Можливо, татусю, повір! Лишень дай мені руку! Будь ласка, візьми мене за руку, тату, і я тебе відведу. В ім’я Чоловіка!

Знову запала мертва тиша, як тоді після грози.

І тут, у незрушності, щось ледь чутно шерхнуло. Ата підвела погляд. Її тато дивився на неї блакитними, як колись, очима і простягав іще кам’яну, але вже — долоню.