Валентина Вздульська. Горобине Різдво (скорочено)

Горобці Чуб, Стрибун та Ловивітер були справжніми друзями. Тому, коли розбишака Цвірінькало прогнав їх із піддашшя, друзі вирішили разом шукати нову домівку. Було це у переддень Різдва.

Вже починало сутеніти, пустився сніг, а пташки так і не знайшли собі нової оселі. Ледь живі від утоми, Чуб, Стрибун та Ловивітер нарешті зупинилися далеко за селом, аж біля якогось хутора. Тут стояли бідні старі хатки, а за ними розкинулися ліс і поле. Втомлені, голодні, налякані горобці посідали на кущ бузку, що ріс під вікном старої хижки, вікна та двері якої були забиті навхрест дошками. Напевне, тут уже давно ніхто не мешкав – ні люди, ні тварини.

Незабаром снігопад переріс у завірюху, тож у Чуба, Стрибуна й Ловивітра зовсім змерзли лапки та дзьобики. Друзі нашорошили пір’ячко, притулилися один до одного поближче і так мовчки тремтіли від холоду.

Минула якась година.

Стрибун прокинувся, розплющив оченята-намистинки і струсив з голови шапку снігу. На мить завмер, а тоді почав будити друзів. Хтось прочинив двері хатинки. Із них, немов зі скрині, наповненої зірками, лилося тихе срібне світло. Таке гарне, що не можна було відвести погляду, і таке сумне, що хотілося плакати. Найсміливіший із друзів Ловивітер підлетів до дверей і, зачепившись лапками за стріху, звісився з неї та зазирнув усередину. Йому аж дух забило…

На холодній долівці покинутої хатки лежала дивна істота. Така прекрасна, що засліпило очі. Вона була схожа на людину, що впала долу й не може підвестися. Але було у цій прекрасній істоті щось і від птаха – могутні крила.

– Та це ж Ангел! – здогадався Ловивітер.

– Так, – почулось у відповідь, хоча срібну тишу ніби й не порушив жоден звук. – Я Різдвяний Ангел!

– Але ж ти, здається, поранений, – цвірінькнув птах. Його погляд був прикутий до срібних крил, що безпорадно простелилися на долівці й не рухалися. Разом із ним на пораненого Ангела дивились іще дві пари наляканих очей – горобці Чуб і Стрибун залишили бузковий кущ і приєдналися до друга.

– У мене зламані крила, – ледь прошелестів Ангел.

– Як це сталося? – запитали горобці.

– Це зробила пітьма, яка огортає місто. Тут більше нікому не потрібне Різдво.

І Різдвяний Ангел розповів горобцям свою історію.

На світанку, тільки-но зажевріло крайнебо, Ангел вирушив у довгу подорож із небес, аби нагадати людям радісну новину – от-от для світу народиться Спаситель. Коли Різдвяний Ангел дістався містечка, тут кипіла робота – всі готувалися до свята. “Як добре! – подумав він. – Люди готуються зустріти народження Царя”. І Різдвяний Ангел замислився: кому ж першому повідомити радісну звістку.

“Ось господарі – натомилися за цілий день, ідуть додому зустріти Святвечір. Нехай першими дізнаються про народження Спасителя!” – вирішив Різдвяний Ангел. Але господарі в той час думали про щедрий стіл і м’яку перину. Їх не зацікавила Ангелова новина.

“Ось господині – вони печуть, варять, прибирають, готуючись до свята. Повідомлю-но їм про народження Царя. Вони напевне зрадіють!” – сказав тоді Різдвяний Ангел. Але господині не почули голосу Ангела. Вони все пекли, варили й прибирали, аж поки разом із родинами посідали до святкового столу.

“Ось діточки тішаться прикрашеною ялинкою. Напевне, вже не можуть дочекатися Різдва”, – подумав Ангел. “Христос народився!” – прошепотів він кожному на вушко. Але діти насправді просто чекали на подарунки, тому забули відповісти Ангелові як годиться: “Славімо Його!”

“Невже в цьому місті не лишилося нікого, хто зрадів би народженню Спасителя? – зажурився Різдвяний Ангел. – Може, тварини зрадіють моїй новині, адже й вони схиляли голови перед маленьким Ісусом у яслах”.

Ангел побачив пташок, що обсіли годівничку. Він хотів наблизитися до них, аби повідомить і їм радісну звістку. Але нерозумна зграя подумала, що це чужий птах, який хоче відібрати у них їжу, і прогнала Різдвяного Ангела геть.

Тоді Ангел злетів високо в небо й гірко заплакав. Тієї миті над містом знялася хуртовина. Темні хмари заховали всі зорі й світ огорнула пітьма. Не сніжинки, а скалки льоду сікли все довкола, замітаючи сліди і крижаним холодом пробираючись у всі шпаринки. Різдвяний Ангел відчув, як слабнуть його крила, як завірюха підхопила його і понесла у сніговій завії далеко в ніч. Срібні крила зробили останній помах, і знесилений Ангел, мов пір’їна, закружляв і впав на землю.

– Мене збудило ваше цвірінькання, – сумно посміхнувся до пташок Різдвяний Ангел. – Але це ненадовго… Скоро я згасну, як вогник.

По цих словах горобці, зачудовані Ангеловою розповіддю, немов отямилися й побачили, що чарівного сяйва справді поменшало. Тепер замість яскравого світла у хатинці панував напівморок, а по закутках уже й зовсім залягла темрява, і тільки срібні крила Ангела ще виблискували останніми спалахами надії.

– Не вмирай! – вигукнув Чуб. – Нехай у нас немає хатинки і ми не можемо приготуватися до свята, але наші серця радіють народженню Спасителя!

– Як і тебе, нас гнали цілий день, – зацвірінькав Стрибун. – Та все одно ми найщасливіші горобці на світі, бо побачили справжнього Різдвяного Ангела й почули від нього радісну новину про прихід у світ Царя! Будь ласка, не згасай!

– Якщо це зможе тобі допомогти, ми віддамо тобі свої крила, – промовив Ловивітер. – Звісно, це не так вже й багато – горобині крила, але якщо ти зможеш летіти далі й звіщати радісну новину, то обов’язково знайдеш іще когось у цьому місті, хто зрадіє народженню Спасителя так само, як нині радіємо ми.

– Візьми їх, будь ласка! – попросили горобці, простягнувши до Ангела свої криленята.

Ангел всміхнувся, простяг руку і прийняв горобиний дар. Три маленькі горобчики помістилися на його ангельській долоні. Тієї миті темряву ночі прорізало сліпуче сяйво й усе довкола залив нечутий досі небесний спів. Пташкам засліпило очі, а пір’ячко на їхніх безкрилих тільцях поставало дибки – такий осяйний і величний був цей Різдвяний Ангел. У тому чарівному сяйві посланець Небес підвівся та розгорнув свої нові крила, які були ще прекрасніші, ніж колишні.

– Дякую! – велично пролунав його неземний голос.

Враз завірюха стихла, і крізь проріху у хмарах серед нічного неба небувалим світлом засяяла Святвечірня Зоря. Матусі покидали свої каструлі й ополоники, татусі повскакували з-за столу, дітлахи відклали подарунки, попрокидалися тварини. Люди повибігали на ґанки, повиходили на балкони. Навіть розбишака Цвірінькало вистромив сердитого дзьоба з украденого гніздечка. Все живе з подивом дивилось у нічне небо.

– Христос народився! – промовив до них із небес Різдвяний Ангел.

– Славімо його! – відповів кожен у своєму серці.

Але Чубові, Стрибуну й Ловивітру вже не довелося побачити ту Різдвяну Зорю, що її засвітив Ангел. Вірні друзі нарешті знайшли собі нову домівку – чарівний Сад, у якому ніколи не буває холодно й у якому в них виросли нові крила, такі ж срібно-осяйні та прекрасні, як у Різдвяного Ангела.