Контакти

КОНТАКТИ

(098) 435-53-10,

agape.kyiv@gmail.com

 

Прот. Олександр Шмеман. Початок: Великий Канон

Прот. Олександр Шмеман

Початок: Великий Канон

Переклад Ю. Березенко за виданням
прот. Александр Шмеман «Великий Пост»

Нині нам слід повернутися до ідеї та досвіду Великого Посту як духовної подорожі, мета якої – перевести нас із одного духовного стану в інший. Як ми вже казали, більшість сучасних християн не розуміють цієї мети Великого Посту і вбачають у ньому тільки період року, коли вони повинні виконати свої релігійні обов’язки, причаститися (один раз у рік!) і взяти на себе певні харчові обмеження, які, втім, незабаром надолужать у час повного «звільнення» від посту у Пасхальні дні. Тож через те, що не тільки миряни, але й чимало священиків сприйняли це просте й формальне розуміння Великого Посту, його справжній дух майже зник із життя.

Відновлення богослужбового й духовного значення Великого Посту – одне з наших найважливіших і найвагоміших завдань, проте воно можливе тільки за умови справжнього розуміння богослужбового ритму й ладу великопісного богослужіння.

На самому початку Великого Посту, немовби початковий «тон», який визначає усю великопісну «мелодію», ми надибуємо покаянний канон св. Андрія Критського. Він поділений на чотири частини й читається увечері під час Великого Повечір’я  упродовж перших чотирьох днів Посту. Його можна описати як покаянний плач, який розкриває нам цілковиту неосяжність, всю безодню гріха та потрясає душу відчаєм, каяттям і надією. Надзвичайно майстерно св. Андрій переплітає великі біблійні образи – Адама і Єву, рай і гріхопадіння, патріарха Ноя і Потоп, Давида, Землю Обітовану та понад усім Христа і Церкву – зі сповіданням гріхів і покаянням. Події священної історії явлені тут як події мого життя, діла Божі в минулому – як діла, які стосуються мене і мого спасіння, трагедія гріха і зради – як моя особиста трагедія. Моє життя показане мені частиною тієї великої, всеохопної боротьби між Богом і силами темряви, які повстають проти Нього.

Канон починається із дуже особистого стогону:

«З чого почну оплакувати окаянного мого жит­тя діяння? Який же покладу початок, Христе, нинішньому риданню?»

Один за одним розкриваються мої гріхи у їх глибинному зв’язку із трагедією стосунків людини до Бога, яка й досі триває; історія першого гріхопадіння – це моя особиста історія:

«Наслідуючи в переступі первозданного Адама, пізнав я себе відкинутим від Бога, від вічного Цар­ства і блаженства його через гріхи мої…»

Я втратив усі божественні дари:

«Осквернив я плоті моєї ризу і спотворив її – те, що за образом Твоїм, Спасе, і за подобою. Затьмарив я красу душі своєї похотями прист­растей і весь розум свій перетворив на порох. Розідрав я нині одяг мій перший, що його виткав мені Творець на початку, – і відтоді лежу нагий…»

Отже, чотири вечори поспіль дев’ять пісень Канону оповідають знову й знову про духовну історію світу, яка водночас є й історією моєї душі. Слова Канону закликають мене до відповідальності, бо вони розповідають про події і справи минулого, які мають вічні сенс і силу, оскільки кожна людська душа – єдина і неповторна – проходить тим самим шляхом випробувань, стоїть перед тим самим вибором, зустрічається із тією самою найвищою і найважливішою реальністю.

Приклади зі Святого Письма – це не просто «алегорії», як багато хто думає, вважаючи що Великий Канон аж занадто перевантажений іменами й подіями, які їх не стосуються. Такі люди запитують, навіщо говорити про Каїна та Авеля, про Соломона й Давида, коли простіше було б сказати: «я згрішив»? Вони не розуміють, що  саме поняття слова «гріх» у біблійному і християнському переданні мають таку глибину й таку насиченість, яких «сучасна людина» просто не в змозі збагнути, і що, власне, тому сповідання власних гріхів має мало спільного зі справжнім християнським покаянням.

Справді, культура, у якій ми живемо і яка формує наші нинішні погляди, по суті просто виключає поняття гріха. Тому що гріх – це передусім падіння людини з незмірної духовної висоти, її відмова від свого «високого покликання». Але хіба це має значення для культури, яка не знає і заперечує цю «духовну висоту», це «покликання» й оцінює людину не «згори», а «знизу», – для культури, яка якщо не заперечує відверто Бога, то фактично вся, згори донизу, матеріалістична й тому дивиться на людське життя тільки з позиції матеріального благополуччя, не визнаючи її високого, трансцендентного покликання? У ній гріх вважається переважно природною «слабкістю», яка виникає через соціальні негаразди і тому може бути виправлена через кращу соціальну й економічну організацію. Тож якщо сучасна людина і сповідує свої гріхи, то не кається у них. Залежно від того чи іншого розуміння нею своїх «релігійних обов’язків», вона або формально перераховує свої огріхи і порушення обрядових правил, або ж розмовляє із духівником про свої «проблеми», очікуючи від релігії певною мірою терапії, лікування, яке поверне їй щастя і спокій. У жодному із цих випадків ми не бачимо каяття, збурення людини, яка, побачивши себе як образ невимовної слави, усвідомлює, що вона зрадила цьому «образу», заплямувала і відкинула його своїм життям; нема каяття як печалі через гріх із самої глибини людської свідомості, як бажання повернутися, як віддання себе у Божі милість і любов. Ось чому недостатньо просто сказати: «я згрішив». Ці слова набувають свого справжнього значення і дієвості лише тоді, коли людина сприйняла і пережила гріх у всій його глибині і гіркоті.

Значення і мета Великого Канону саме в тому й полягають, щоб явити нам гріх і тим самим привести нас до каяття. Але він являє нам гріх не визначеннями і переліками, а якимсь глибоким спогляданням біблійної історії, яка воістину є історією гріха, каяття і прощення. Це споглядання вводить нас у цілком інакшу духовну культуру, закликає нас прийняти цілком інакше розуміння людини, її життя, її цілей, її духовних «мотивацій». Канон відновлює у нас те духовне світовідчуття, всередині якого каяття стає знову можливим. Коли ми чуємо, зокрема:

«Не уподібнився я, Ісусе, праведному Авелю й ніколи не приносив Тобі ні дарів приємних, ні діл богоугодних, ні жертви чистої, ані життя непорочного…»

–                  ми розуміємо, що історія першого жертвопринесення, яка так коротко згадується у Біблії, відкриває нам щось базове і в нашому власному житті, базове і в самій людині. Ми розуміємо, що гріх – це передусім відмова від життя як приношення і дару, як жертви Богові, або, іншими словами – відмова від життя для Бога і по-Божому. Ми розуміємо, що корінь гріха – це відхилення нашої любові від її найвищого об’єкта. І це одкровення дає змогу вимовити слова, безмежно далекі від сучасного досвіду життя, але які звучать як найглибша правда.

 «Оживотворив Ти, Творче, земний порох і дав мені плоть і кості, й дихання та життя, але, Сотворителю мій, Визволителю мій і Судде, прийми мене, що каюся».

Для того, щоб по-справжньому «почути» Великий канон, звісно, потрібні знання Біблії і здатність засвоювати значення біблійних образів. Якщо у наші дні так багато людей вважають його нудним і далеким від життя, то це тому, що віра цих людей не живиться із джерела Священного Писання, яке для Отців Церкви було саме джерелом віри. Ми повинні знову навчитися сприймати світ таким, яким він відкривається нам у Біблії, навчитися жити у цьому біблійному світі; і немає кращого способу навчитися цього, як власне через церковне богослужіння, яке не тільки передає нам біблійне вчення, але й відкриває нам біблійний спосіб життя.

Ось чому постовий шлях починається із повернення до «вихідної точки», до Творення світу, Гріхопадіння, Викуплення, до того світу, де все говорить про Бога, все відбиває Божу славу, де все, що відбувається, усі події безпосередньо пов’язані з Богом, де людина знаходить справжні виміри свого життя і, знайшовши їх, кається.