Божі воїни. Переповіла Зоряна Живка (пам’яті сорока севастійських мучеників)

 

40 мучеників севастійських
40 мучеників севастійських

Ця історія трапилася біля 320 року у вірменському місті Севастія, що в Каппадокії (територія сучасної Туреччини).

На той час у більшій частині Римської імперії гоніння на християн припинилися, адже імператор Костянтин видав 313 року указ, за яким усім мешканцям держави, серед них і християнам, надавалася свобода віровизнання. Спів­правителем Костянтина був Ликіній, ревний язичник, – він хоч і поставив свій підпис під цим указом, проте час від часу вчиняв антихристиянські погроми та репресії у підвладних йому областях.

У місті Севастія, майже на самісінькому кордоні Рим­сь­кої імперії, стояла військова залога. Нелегка була служба у цих вояків – часто із межових земель, що не на­лежали ані Риму, ані Персії, набігали на прикордонні міста й села розбійники. Ворохобники вірили у свою безкарність, а тому грабували й спалювали маленькі поселення, убивали їхніх жителів або забирали їх у неволю, щоб потім продати у рабство, нападали на купецькі каравани та подорожніх, а потім ховалися в горах і лісах – шукай вітру в полі.

Тож не лише для охорони кордону, а й для захисту народу від розбійників послав імператор до Севастії велику залогу з добірних вояків. І справді, новий загін легіонерів відзначався доблестю, чесністю й непідкупністю, суворою дисципліною, а його командири – військовою мудрістю. Чимало славних перемог здобули ці воїни, й незабаром на прикордонні запанували мир і спокій. Сам кесар наказав нагородити хоробрих вояків.

Минув час, і якось до Севастії прибув Агріколай, воє­начальник, якому підкорялися всі війська в Каппадокії, ревний поборник поганської віри. Захотів він нагородити солдатів і офіцерів, які служили в цьому місті, бо багато чув про їхні перемоги та звитяги. Й надумав улаштувати свято – з бенкетом пишним, іграми та змаганнями. Вирішив Агріколай почати це свято з подячного богослужіння на честь шанова­них ним богів. Яким же був його подив, коли він почув, що більшість вояків із севастійської залоги, і то найдоблесніші, є християнами. Спершу не повірив і наказав привести їх до себе, щоб вони тут-таки, перед його очима, спростували недостойні плітки.

Вишикувалися перед ним легіонери, й Агріколай мовив:

– Дійшли до мене чутки, що серед вас є християни. При­несіть жертви богам – нехай буде спростовано наклеп цей! І я нині ж накажу знайти й покарати наклепників!

Відповів на те старший із офіцерів залоги на ім’я Киріон:

– То не наклеп, пане, ми всі, що тут стоїмо перед тобою, – християни.

– Не може бути, щоб найдоблесніші римські воїни були християнами! – вигукнув Агріколай. – Коли у багатьох битвах ви здобули перемогу мудрістю й обачністю, то чому зараз чините нерозумно? Принесіть з доброї волі жертву богам, аби не зазнати поразки! Нині перед вами стеляться дві дороги. Або вшануєте моїх богів і за це дістанете почесті великі. Або ж, у разі непокори, вас буде позбавлено всіх звань і нагород і запроваджено до в’язниці як бунтівників.

Знову виступив наперед Киріон і мовив:

– Коли ми, як ти сам про це свідчиш, пане, мужньо й віддано билися за царя земного, то Небесного Царя не зрадимо і поготів.

– Бачу хоробрість вашу, але й вірю у вашу обачність, – хитро відповів Агріколай. – Даю вам час на роздуми до ранку.

По цьому воїнів відвели до тюрми.

Увійшовши до холодної темниці, ці мужі Божі заспівали псалом: “Хто живе під охороною Всевишнього, той під покровом Бога Небесного оселиться…” І сказав один із легіонерів:

– У бою за батьківщину народилося, з волі Божої, побратимство наше, у стражданні за віру Христову – змужніє.

Потім вони схилили коліна і склали молитву, за нею знову проспівали псалом – і так чували увесь день і потім усю ніч.

А опівночі почули воїни голос Господній:

– Добрий початок волевиявлення вашого, а хто витерпить до кінця, той спасенний буде…

Ранком Агріколай викликав воїнів із темниці та знову виступив перед ними із промовою, наполегливо переконуючи принести жертву поганським богам:

– Чимало воїнів у кесаря, – завершив він, – але жоден із них не зрівняється з вами ні мудрістю, ні хоробрістю, тож не робіть нічого такого, за що я мусив би вас покарати. Лише від вас нині залежить, чи зберегти прихильність імператора, чи накликати на себе його гнів.

Але воїни були непохитні у своїй вірі й не піддалися на лестощі та підкуп. Воєначальник наказав закувати їх у кайдани та знову кинути до темниці.

Цілий тиждень тримали севастійських легіонерів у в’язниці. Агріколай не посмів сам вчинити суд і скарати героїв, відзначених похвалою кесаря, тому чекав на прибуття до Севастії Лісія, намісника і близького друга імператора Ликінія. Він мав широкі повноваження – чинити суд, милувати й карати від кесаревого імені.

А воїни Божі – серед них були й досвідчені зрілі чоловіки, і юнаки, які лише нещодавно вступили до війська, – провадили дні й ночі в молитвах і співах псалмів. Вони згадували всі ті пригоди й небезпеки, що їх зазнали, служачи у Севастії, та славили Господа.

Одного разу Киріон мовив:

– Кріпімося, браття! Хіба мало було в нашому житті походів і завдань, коли ми важили життям? Скільки разів за ці роки траплялося, що нас лишалося сорок проти загону незрівнянно більшого за наш, і не було як послати по підкріплення. Хіба залишав нас Господь? Ні, ми виходили з перемогою із бою, а часто навіть без втрат і поранень, бо справа наша була справедлива. І нині ми стоїмо на смерть у битві, тільки ворог наш невидимий – диявол, що хоче занапастити людські душі, але Бог Живий – наша поміч, і Він так само з нами, як і тоді, й доля наша – в Його руці…

Аж ось приїхав намісник Лісій. На врочисте судилище зібралося чи не все місто – хтось співчував воїнам, звитяги яких були відомі севастійцям, хтось обстоював вшанування старих богів і ганив християн.

Лісій вислухав звинувачення, вислухав ув’язнених ле­гіонерів і підтвердив рішення, виголошене раніше:

– Якщо принесете жертви богам, то повернуть вам колишні звання та почесті, ще й нагороду отримаєте, а як ні – то зазнаєте тортур і будете страчені як злочинці.

Але жоден воїн не зрікся Христа.

Знову їх кинули до в’язниці та стали щодня брати на тортури, аби зломити дух і схилити до ідолослужіння. Проте всі солдати були міцні у вірі – не зломило їх ні бичування, ні інші катування. Тож за тиждень Лісій підписав наказ про страту.

А того року сталася в Севастії дивовижа, яку дехто вважав за чудо, а дехто за знак богів і пересторогу, – у теплій країні, котра не знала справжньої зими, раптом випав сніг і вдарили такі морози, що озеро за містом вкрилося кригою та замерзло. Дізнавшись про це, вигадав намісник ще одне випробування для в’язнів.

За його наказом, зранку сорок воїнів-християн роздягнули й вивели на лід, на березі ж розвели вогнище й виставили охорону, яка мала пильнувати, щоб не втекли приречені
до страти.

– Якщо хтось із вас захоче відректися від віри своєї та пристати до давнього римського звичаю, хай іде сюди – його нагодують і відігріють. А хто не бажає – хай стоїть насмерть, на такім холоді всі ви до вечора підете в могилу.

Знявся сильний вітер, лютувала сніговиця, мороз проймав до кісток, а сорок оголених святих воїнів стояли посеред замерзлого озера та співали псалми. Довкола чатувала сторожа.

Звечоріло, вже й мучителі померзли та стомилися, Лісій із Агріколаєм давно повернулися до міста, лише варта зосталась на березі, а Божі звитяжці все стояли та стояли, славлячи піснями Небесного Володаря.

Аж раптом опівночі пісня обірвалася. Сторожа, що грі­ла­ся довкруж багаття, побачила одного із сорока, який не витримав тортур і здався… Проте, щойно він наблизився до багаття, тієї ж миті впав мертвий.

Тепер посеред озера лишилося не сорок, а тридцять дев’ять воїнів, але стояли вони мовчки – згасла славослівна пісня, що підтримувала їхню мужність.

Аж раптом один із легіонерів, що стояв на березі серед сторожі, скинув із себе теплого плаща й увесь одяг і кинувся на лід із вигуком: “І я християнин!” Товариші спробували його зупинити:

– Що ти робиш? Чи ти здурів від холоднечі? Отямся! Вони ж приречені!

На це воїн відповів:

– Якби ви побачили те, що нині мені відкрилося, то також поскидали б плащі й кинулися за мною! Я бачив, як відчинилося небо й ангели Божі, осяйні, як сонце, несли сорок вінців, прекрасніших, аніж усі скарби цього світу. І тридцять дев’ять ангелів спинилися над озером, а сороковий завмер обіч і заплакав: “Кому я маю віддати вінець, призначений Господом?” Досі я насміхався з них, – він показав на лід, – а тепер бачу, що правду вони казали. Ці солдати зреклися своїх звань і почестей, перетерпіли ув’язнення й тортури. Вони служать Цареві, могутнішому за імператора, і за вірність їхню буде їм нагорода.

Тоді відпустили його, доткнувши кпинами навздогін:

– Здурів бідака! Ну нічого, як змерзне, чекаючи на ангельський вінець, то опам’ятається й вернеться по солдатський плащ.

За хвилину знову залунала над озером пісня хвали.

Здивувався Лісій, побачивши зранку на льоду сорок воїнів – і всіх живими.

Три дні тривали тортури, на четвертий же намісник наказав мучеників стратити, а їхні тіла спалити, щоб християни Севастії не змогли забрати та поховати своїх братів.

Житіє севастійських мучеників закінчується так: “Коли догоріло вогнище, ненаситні кати вкинули кістки мучеників до річки, щоб не змогли їх вшанувати християни. Але третього дня воїни з’явилися уві сні єпископові Севастії, блаженному Петрові з проханням дістати їхні останки з ріки. Єпископ вчинив за словом мучеників і поховав їх у почесному місці. Імена ж їхні залишилися нащадкам: Киріон, Кандід, Домн, Ісихій, Іраклій, Смарагд, Євник, Валент, Вівіан, Клавдій, Приск, Феодул, Євтихій, Іоан, Ксанфій, Іліан, Сисиній, Аггій, Аетій, Флавій, Акакій, Екдит, Лісімах, Олександр, Ілій, Горгоній, Феофіл, Домитіан, Гай, Леонтій, Афанасій, Кирил, Сакердон, Миколай, Валерій, Філоктимон, Северіан, Худіон, Мелітон та Аглай”.

Але існує ще й легенда, яка оповідає, ніби єдина донька Лісія, побачивши стійкість Божих воїнів, навернулася до Христа. Вона таємно покинула батьківський дім і назавжди оселилася в монастирі, приєднавшись до дів і вдовиць, які присвятили життя своє Господу й Церкві. Бо кров мучеників – то насіння Боже, що приносить плід сторицею. Багато років шукав доньку намісник і не міг знайти, і картав себе за те, що устряв у ту справу з легіонерами-християнами, і ні­коли вже не знав він спокою після страти севастійських мучеників.