Контакти

КОНТАКТИ

(098) 435-53-10,

agape.kyiv@gmail.com

 

Зоряна Живка. Ангел на ймення грушка

Зоряна Живка

Ангел на ймення грушка

(з “Осінньої книжки”, Братське, 2009)

Моїй бабусі Сані, Сікачині Оксані Устимівні

Бабуся мила посуд. Я тихенько вмостилася коло неї на стільчику.

– Бабусю, розкажіть мені про голод…

– Знайшла, що питати! – з докором похитала головою бабуся.

Набравши щонайдорослішого виразу обличчя, я виструнчилася та промовила:

– Я маю знати, як жила моя бабуся, коли була дівчинкою. Адже колись у мене теж будуть діти й вони спитають: “А що ти знаєш про свою бабусю?” Так каже наша вчителька. Вона весь час повторює, що маємо розпитувати старших, як жилося раніше. Це називається історія Батьківщини!

Бабуся здивувалася. Завагалась. Мовчала й мила тарілки. Бабуся міркувала, чи варто довіряти мені таїну горя. А я стояла поруч і вичікувально дивилася на неї.

Тоді вона почала оповідати. Я знову сіла на стільчик і завмерла.

– Наші люди завжди любили землю. Любили ходити коло неї: орати, сіяти, плекати, чекати, збирати збіжжя. Земля в нас щедра, родюча: трудись біля неї – і вона віддячить. У нас у селі хазяйновиті люди були, гріх нарікати. Майже в кожного корівчина водилася, а в декого й по дві-три, ще й волів пара або конячка. А садки – кучеряві, як віночок, круг хати. Та захотіли лиходії забрати в наших людей землю. Спершу ввели великий податок на садки – за кожне дерево мусив господар платити до державної скарбниці. Та люди не мали таких коштів – цілий рік треба було працювати, щоб заплатити за садок, як оце в нас нині. Хто не міг платити, то до нього приходили й вирубали дерева круг хати – і яблуні, й груші, й сливи…

– І в нас вирубали?

– І в нас. Усе, крім однієї груші-дички, бо побачили, що вона неродюча. Тому й лишили… Загорювали люди – сумно без садка біля хати, голо. Не біліє весна квітом. Не пахне літо яблуками. Нема тепер дітям ласощів. Але жити можна – то треба жити: сіяти хліб, саджати бараболю, городину, порати худобу. А наступного року ввели великий податок на корів і коней, на свиней і курей. Хто не міг заплатити – приходили й забирали скотину. Тяжко стало – ні молочка, ні яєчка. Сухий хлібець і пісна картопля. Але треба далі працювати, біля землі ходити. А тоді… Була якраз осінь, як оце зараз, прийшли “буксіри” – це такі ледацюги були, що не хотіли коло землі трудитися, – й стали в людей забирати й зерно, й картоплю. Казали, то державі треба. А ви, люди, живіть, чим хочете. А як бажаєте мати миску баланди, то ходіть робити у колгосп. Забрали геть
усе – й вивезли. Й не стало чого їсти. Почали люди мерти від голоду. І старі, й молоді, й діти… Було в селі півтисячі дворів, а за рік лишилося хіба з двісті. Так люди мерли, що й ховати не було кому. Їздила від колгоспу підвода та збирала покійників по дворах, кидали їх до рову глибокого, одного на всіх, і присипали трохи землею, а наступного дня знову кидали до нього померлих. А, бувало, й ще живих із мертвими ховали… Страшно. Усі, хто той тридцять третій пережив, наступного року до колгоспу записалися. А хто не записався, того назвали куркулями та на чужину вислали, на північ.

– Бабусю, а як ви пережили той “тридцять третій”? – я не зрозуміла, що тридцять третій – то просто 1933-ій рік, один звичайний рік у ланцюгу століття. Мені здалося, що то якась особлива назва для голодного року, й це містичне число ніби вкарбувалося в моїй голові вже назавжди. – Це ж не можна цілий рік нічого не їсти… День можна, два. Тьоті, як операцію робили, то вона три дні не їла. Але цілий рік не їсти не можна.

– Що ми, дитинко, їли?.. – бабуся зітхнула. Її погляд знову блукав у далині десятиліть. – Як забирали зерно, то все забрали: і пшеницю, й овес, і ячмінь. Навіть те, що на насіння було, – забрали. І картоплю – всю чисто. Лихі ті “буксіри” були. І якби ще чужі нелюди, а то свої ж, односельці. Навіть квасолі вузлик забрали. Хіба совєцькій державі той вузлик треба був? Певне, що собі… Але чогось торбу з маком лишили. А того літа, в 32-му, дуже мак уродив. Ото кажуть: сім год мак не родив – і голоду не було, а того літа такий багатий уродив, що й диво. А голод прийшов… То ж мати цілу велику торбу маку навіяла. І чогось “буксіри” той мак не забрали. А ще ми щойно кукурудзу були перелущили та ще качани не викинули. То зерно, звісно, забрали… але мати терла ті качани і з них робила коржики. А ще тоді вродила цибуля. То ми пекли її в жару, в попелі. Але найбільше нас виручила грушка-дичка. Ох та грушка! Ангел Божий, а не грушка! Не було на ній грушок років зо два перед тим, а тої чорної осені вона зродила так рясно, як ніколи в світі, – цілий мішок мати насушили. І були ті груші дрібнесенькі, як біб, а солодкі-солодкі, наче мед. І це стільки грушок і цибулі було в нас знову тільки в 46-му, коли після війни теж голод був… Ото мати візьме, та потре тих грушок на муку, та додасть маку, та кукурудзиння, та насмажить млинчиків. А навесні, в ті дні, що ходила до колгоспу, за день роботи приносила жменю дерті чи макухи, а ми з Івасем теж не гуляли – нашукаємо якоїсь кропиви, та пшінки, та лободи, то й маємо увечері кашу таку зелену. І так оце рік протрималися, що й навіть не попухли. А далі трохи легше стало.

– Бабусю, а це тільки в нашому селі такий голод був?

– Та де ж, дитино, тільки в нашому! По всій Україні… Немає такого села, щоб він не зачепив. Це в нас тільки половини дворів не стало та ще хутір пропав… А є такі села, де до душі вимерло.

– І всі-всі люди бідували, як оце ви?

– Ой, внученько, бідували ще гірше… У нас же якась цибуля лишилась, і маку торба, а головне, грушки. Цілий мішок. А в декого й того не було. Проте… Жив у нас через яр чоловік один. То колись моя мати з його жінкою дружили. Мати ж моя, прабаба твоя, ткалею була – на півсела ткала. Ото, буває, як занесе вона тій сусідці полотно, то та і заплатить, і якогось коржа нам з Івасем на гостинчик передасть, жаліла нас, сиріт. А чоловік її партійний був і, як колгосп робили, то в коморі працював. Тож у них на столі завжди достаток був – і хліб, і до хліба. Дізнався він якось, що його жінка сусідці потай шматок вділила, й насварився дуже. Більше нам ніяких гостинчиків не перепадало. І навіть тієї осені, як усе в людей забирали, то його хату обійшли – бо він колгоспний, та ще й начальство. Тож, коли всі вже голодували, у них іще хліб на столі був. А на весну вивезли з села все зерно… то і йому також урвалося. Похворіли в нього діти, не звиклі їсти колгоспну юшку з бур’яну та дерті. А йому з горя кров у голову вдарила. Прибіг він якось до матері, увірвався в хату, схопив її за свитку й трясе: “Скажи, відьмо, чого в тебе діти вже скільки місяців хліба не нюхали й живі-здорові, а мої попухли й лежать колодами?” Ми на печі принишкли – страшно: дядько, мов той ведмідь у кожусі, а мати худа, зморена, в латаній свитині. Мати стала, ставно так, подивилася йому в очі та й каже: “Бо мене Бог на світі держить! Бог і правда!” І він якось ізнишк тоді, зіщулився, розвернувся та мовчки пішов… Оте “Бог і правда!” навіки закарбувалося в моєму серці.

Вже давно був перемитий посуд. Я помогла бабусі перетерти його та сховати в мисник.

– Отаке воно, дитино, діялося на світі, як я малою була. Не дай, Боже, нікому! Тож ти шануйся! І хлібець святий шануй – бо він дар Божий. Того дня я мала багато роботи: наче білочка, збирала горіхи, що натрусив за ніч вітер, разом із дідом різала гарбузи – вибирали насіння, а решту кришили корові й телятку – палила бур’яни на городі, а потім ще й варила “свинячу” картоплю. Натомилася. Але все ж увечері, коли бабуся мене помила та вже постелила спати, я дістала книжку казок і мовила:

– Бабусю, як ви у школу не ходили, а я ходжу, то давайте я вам почитаю казочку перед сном, – і раптом заплакала. Цілий день не плакала, а от увечері, коли вкладатися, взяла й заплакала. Так мені стало шкода моєї маленької бабусі, і її братика, що давно-давно загинув на війні, і прабабці-ткалі, котрої я теж ніколи не бачила, проте вона лишила по собі домоткані рядна та строкаті доріжки… Й усіх-усіх покривджених, замучених, закатованих, заморених… – Я тут казку знайшла про панну і золоту грушку. Там ще була лиха відьма, що спершу забрала в панни хату, потім зарізала корову, що панну гляділа, а потім хотіла зрубати стару грушу… Але все добре скінчилося – панну сам князь посватав…