Іринка сидить на підвіконні і дивиться у ніч. Ніч зовсім не темна – у небі магічно мерехтять місяць і зірки, біла ковдра снігу блискітками спалахує внизу.
– Іринко, де ти? – запитує мама, зазирнувши в кімнату і не зауваживши за важкими гардинами дівчинку.
– Я тут, – відповідає Іринка, зіскакує з підвіконня і біжить обійняти маму.
Замріявшись, вона не почула, як мама повернулася з вечірньої зміни.
– Ти що там, Миколая виглядала? – жартує мама, розтираючи почервонілі від морозу пальці.
– Ще заскоро, ще два тижні, – і собі всміхається Іринка. – А до тебе Миколай прийде?
Мама здивовано зиркає на доньку:
– Миколай до дітей ходить.
– А що, до дорослих зовсім ні? – дивується Іринка.
– Зазвичай ні. Хіба коли дорослий чогось дуже потребує, – відповіла мама і покуйовдила Іринчині каштанові кучерики.
– Мам, у тебе такі зимні руки! – вигукнула дівчинка.
– Та ось, рукавиці посіяла, ґава-роззява, – посварила саму себе мама. – Ходімо пити гарячий шоколад, то й зігріємось.
Іринка задумано дмухала в кольорове горнятко, з намальованим веселим чорним кошенятком, дуже схожим на їхнього Мурчика. Невже до дорослих зовсім не приходить Миколай? Хіба тільки до тих, хто дуже потребує чогось…
– Над чим так замислилась? – уриває її думки мама, торкнувшись плеча.
– Думаю, чи ти чогось потребуєш, – відповіла Іринка.
– А, так. Гарячої ванни і теплого ліжечка, – пожартувала мама і пішла набирати собі воду. Іринка натомість постелила мамі й собі постіль і, зручно вмостившись, поринула у свої думи знову.
“Ой, та ж мама потребує рукавичок! Он, сьогодні загубила!” – раптом сяйнуло дівчинці. І навіть не потрібно турбувати Миколая, адже він он який заклопотаний! Стільки листів мусить перечитати, стількох дітей відвідати. Ніколи святому ще й до дорослих приходити. Але ж вона може йому допомогти – сплете рукавиці для мами сама. Недарма її нещодавно бабуся навчила, як плести шкарпетки і рукавички. Втішена такою думкою, дівчинка невдовзі заснула, згорнувшись в клубочок, достоту як Мурчик поруч із нею.
Наступного дня після уроків вона помандрувала у крамничку для рукодільниць. Гарних ниток для плетіння було так багато, що годі й вибрати. І жовтогарячі, як соняхи, і зелені, як весняна трава, і бузкові, і білі, як квіти ірисів! Врешті Іринка придбала кожного з цих кольорів по клубочку і вдома, швидко вивчивши уроки, взялась за спиці. Щоправда, Мурчик трохи їй перешкоджав – він конче хотів побавитись кольоровими клубочками, які так весело котились по кімнаті. Однак дівчинка по-дорослому нагримала на нього і склала клубочки до плетеного кошика. Мурчик ображено повернувся до неї спинкою, вкрився хвостиком і засопів. Дівчинка плела, аж поки почула, що в замку прокручується ключ. Вона сховала своє рукоділля в шухлядку і побігла поцілувати маму.
Так Іринка щодня плела і саме напередодні ночі, якої так чекають усі діти, рукавички – веселі смугасті рукавички, сплетені власноруч, – були готові. Іринка тихцем поклала їх під мамину подушку.
***
– Доню, ти знаєш, і до мене приходив цієї ночі святий Миколай! – радісно гукнула зі своєї кімнати мама наступного ранку, застеляючи постіль.
Іринка, шелестячи пакунками і наповнюючи кімнату пахощами мандаринки, тріумфально прогукала у відповідь:
– А ти ж казала, що до дорослих не ходить!
– І звідки ж він знав, що в мене немає рукавичок? – усміхнулась мама, стежачи очима за Мурчиком, який ганяв по кімнаті мацюпусінькі клубочки ниток – і жовтогарячі, як соняхи, і зелені, як весняна трава, і бузкові, і білі, як квіти ірисів.
Дівчинка, босоніж і в піжамі, причалапала до мами і, спершись до одвірка, осудливо позирала на котика, який перевернув її кошичок з рукоділлям і тепер бавився нитками.
– Бо Миколай знає все. І знав, що їх у тебе не було!
– Але тепер є. А головне – є такий скарб, як ти! – обійняла донечку мама руками у смугастих пухнастих рукавичках.